Мотрона Андреевна Литвинчук (Огиенко) d. 30 agosto 1956

Da Rodovid IT.

Eventi

Nascita: Брусилов, Радомысльский уезд, Киевская губерния, Российская империя

figlio(a) nascita: ♀ Віра Василівна Огієнко [Огієнки]

Matrimonio: ♂ Василий Фёдорович Огиенко [Огиенки] d. 9 maggio 1965

30 agosto 1956 Morte: УССР, СССР

Note

Наша мама, Мотря Андріївна Литвинчук, закінчила трьохрічне закрите Ржищівське педагогічне училище ім. Лермонтова з правом викладання мови, співу та малювання в початкових школах. Молода дівчина попросила своїх батьків, щоб вони дали їй можливість отримати освіту, відмовившись від свого посагу. У 1939 році мама студіювала в Бердичівському педагогічному інституті, але війна не дала їй можливості закінчити останній курс цього закладу.

В ті часи вчителі переважно жили при школах, в репресованих владою будинках. В одній із кімнат проводили навчання, в другій половині проживали самі. В зимові місяці, рятуючись від холодного вітру, який розгулював по кімнатах, одягали на себе верхню одежу. При тьмяній керосиновій лампі або свічці перевіряли шкільні зошити, прошиті льняними нитками з клаптів паперу різного ґатунку.

А коли приходило літо, мирну тишу покосних днів села нагло порушував крик та гикання налетілої зграї озброєних людей на конях, які залишали гіркі, а іноді трагічні спомини як для селян, так і для вчителів. Діти пильно стежили за обличчям своїх наставників, ловлячи на ньому вираз оцінки подіям за вікном. Одне слово: і дітей, і вчителів як вітром здувало з класу — ховалися в клунях, в стіжках, в коноплях та соняшникових городах. Наступного дня діти знову приходили до школи, з блідими від пережитого страху обличчями, і вчителі продовжували вкладати в дитячі голівки знання, щоб не зубожіла їхня свідомість.

Почергово, від хати до хати, де жили учні, добрі молодиці, одягнені по-святковому, приносили для вчителів (мої батьків) в клуночках їхню «заробітну плату» — їжу (яйця, сир, молоко). Шумів вечірній самовар, варилися в ньому вимиті яйця, розливався в чашки липовий або трав’яний чай, який пили в прикуску, з маленькою грудочкою цукру за щокою. Описуючи молоді роки своїх батьків, я стараюся акцентувати увагу на тих характерних обставинах того часу, в якому вони жили та працювали. Напевно, за ними і треба оцінювати учительське сподвижництво, а не за назвою престижних семінарій та гімназій.

Наш батько у 1927 році закінчив у Києві Інститут Народної Освіти, тобто Київський Університет Св. Володимира, який 16 років поспіль носив назву ІНО. Мама з п’ятирічною сестрою вчителювала в с. Карабачині. І вона інколи приїздила з сестрою до гуртожитку, де жив наш батько зі студентами. Студенти, щоб прожити, ходили на заробітки по людських домівках — різали дрова, носили з підвалів вугілля та ін. Вони ловили в Дніпрі рибу, заготовляли і їли тараньку. Після закінчення ІНО батько влаштувався на роботу і зумів отримати квартиру на вулиці Короленка, 16, в якій ми прожили тільки три роки. У 1934 році батьки залишили Київ за порадою слідчого, щоб батько не мозолив очі владі.

І знову плакала наша мама, збираючи батькові зміну білизни, сухарі, сало та куриво.

Після арешту батька в раймістечку до нас приходили гендлярі- євреї і запитували маму: «Мадам Огієнко, може маєте для продажу бурку (кожух)?». Зимою вони бачили батька в гарно зшитому кожусі

зі смушковим коміром та в смушевій шапці.

За декілька тижнів після арешту батька нас, дітей, мама відвезла до своєї сестри Тосі в Брусилів. Там, в школі, одного разу після уроків вчитель запитав сестру: «Де твій батько, Клаво?». Вона, не подумавши, злякано відповіла, що він помер. Сильно почервоніла, коли вчитель сказав, що насправді батько знаходиться в тюрмі.

Повернувся до нас тато вже на нове місце вчителювання мами. Для одержання роботи в школі села Липки Корнинського району Житомирської області мама поїхала в Народний Комісаріат Освіти м. Києва під своїм дівочим прізвищем Литвинчук. По приїзді в Липки нас поселили в сторожці біля млина поміщицької садиби. Сторожка мала два поверхи, в одній з нижніх кімнат мешкало нас троє, а нагорі жила родина вчителя Сташевського. Від гіркого життя вчитель часто напивався горілки та бився зі своєю жінкою, діти його втікали до нас, а ми від нього закривали двері на ключ. Жили вони дуже бідно, діти спали на ліжках без простирадл. ... Батько переніс на своїх плечах найбільш жорстокі фізичні та моральні іспити, в які поставила його помилка в 1941-1942 рр. Після 8 років заслання він повернувся до мене в Дрогобич, коли прийшла хрущовська відлига і людям стало спокійніше жити. Ми з чоловіком зустріли його на вокзалі, привезли на лісгоспівській машині (місце праці) та відігріли своєю увагою. Але маму він застав вже смертельно хворою, і ми її поховали 30 серпня 1956 р. І навіть вже на волі, по приїзді до мене, він, виходячи з дому, ще довго оглядався в різні боки, ніби боявся, що за ним хтось стежить або переслідує його.

Він часто сидів біля маминої могили і роздумував, чи була вона з ним щаслива, несучи до п’ятдесяти семи років той тягар розлук, сліз та горя. ... Повернувся наш батько з заслання з підірваним здоров’ям та знищеною нервовою системою, тож прожив недовго, одержавши інсульт. Відійшов з життя батько 9 травня 1965 року і лежить він поруч з мамою на кладовищі по вулиці Васильєва в м. Дрогобич.

Ми, діти, любили їх до кінця, можливо, інколи і не розуміли, що їм потрібна інша допомога, словесна, моральна, ніж та, яку ми надавали. Але вони знали, що наші душі і руки тягнуться до них, наших близьких та рідних, до нестями дорогих.

• http://politics.ellib.org.ua/pages-5890.html

Degli ascendenti per i descendenti